ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДИКИ РОЗВИВАЛЬНОГО НАВЧАННЯ

ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДИКИ РОЗВИВАЛЬНОГО НАВЧАННЯ

Згідно із зазначеними вище відмінностями в розвивальних технологіях навчання, робота вчителя потребує певних умінь, особливої психолого-педагогічної підготовки, знань деяких прийомів практичної психотерапії. Усі ці необхідні відомості спеціалісти отримують у процесі навчання на відповідних спецкурсах перепідготовки, а також шляхом професійної самоосвіти та самонавчання.

Особливості уроку, що розвиває учнів

Хід пізнання — «від учнів».

Перетворювальний характер діяльності учнів: спостерігають, порівнюють, групують, класифікують, роблять висновки, виводять закономірності.

Інтенсивна самостійна діяльність учнів, пов'язана з емоційним переживанням, творчістю, із допомогою вчителя та його цінуванням.

Колективний пошук, скерований учителем.

Створення педагогічних ситуацій спілкування на уроці, яке дозволяє кожному учню проявити ініціативу, самостійність.

Гнучка структура.

Щодо навичок ведення уроку за розвивальними технологіями, то їх сукупність розділити на декілька блоків, у яких розвивальне навчання розглядається з позиції таких компонентів: 

Змістовність

1.      Насиченість уроку. Пізнавальна значущість.

2.      Композиція уроку (структура, логіка, цілісність).

3.      Проблемність змісту, міра важкості матеріалу.

4.      Робота щодо формування загальнонавчальних умінь.

5.      Використання наочності як джерела навчальної інформації.

6.      Теоретичне осмислення поданих знань, вивчених явищ.

7.      Матеріал розрахований на диференційованість навчання.       :

8.      Матеріал розрахований на розвиток творчості дитини, використання її особистого досвіду.

9.      Осмисленість навчання, цілей, системи знань.

10.  Естетизація процесу навчання, що передбачає розвиток емоційної сфери учнів.

Процесуальність

1.                    Енергетична сила вчителя.

2.                    Володіння вмінням самопрезентації.

3.                    Підтримування активності сприймання навчального матеріалу (зміна видів діяльності, динамічні та релаксаційні паузи).

4.                    Учитель уміє витримати паузу після формулювання питання, завдання, щоб дати учням змогу думати, приймати рішення.

5.                    Учитель уміє знаходити позитивні моменти в неточних відповідях дітей.

6.                    Учитель спокійно реагує на помилки дітей, розглядаючи їх як нові питання.

7.                    Учитель не повторює відповідей дітей, «літературно» обробляючи їх думки.

8.                    Учитель уміє використовувати простір у класі як сценічний майданчик.

Комунікативність

1.                    Учитель відчуває інтерес до дітей.

2.                    Уміє організувати й вести діалог.

3.                    Уміє регулювати колективні відносини, піднімати самооцінку дитини.

4.                    Учитель і учні вміють емоційно об'єднуватися.

5.                    Учитель уміє планувати та регулювати ритм педагогічного спілкування.

Міжособистісне спілкування

1.                    Діти спілкуються без спонукання та втручання дорослих.

2.                    Мають інтерес до думок, суджень однокласників.

3.                    Уміють слухати.

4.                    Мають інтерес до групової роботи.

5.                    Колектив класу мобілізує пізнавальну діяльність дитини.

6.                    Діти володіють мімікою, уміють відкрито передавати свої почуття, установлювати зоровий контакт.

Важливим дидактичним прийомом, що відрізняє розвивальне навчання від традиційного, є надання учням права вибору — варіанта навчального матеріалу, форм роботи, можливого партнера та інше. Необхідно орієнтуватися на максимальне використання особистісного досвіду дітей, розвиток їх творчості. Діти із психологічними порушеннями відчувають гостру потребу бути визнаними та прийнятими в суспільстві однолітків, мати друга, не почуватися самотніми. І саме на вирішення цих питань повинен бути спрямований весь навчально-виховний процес.           

До уроків, основною метою яких є розвиток учнів, можна віднести уроки-майстерні, в основу яких покладене переконання в тому, що всі учні здатні самі бувати свої знання в спільному пошуку, який спирається на такі принципи:

·   створення атмосфери відкритості, доброзичливості, співтворчості у    спілкуванні;

·   включення емоційної сфери дитини в навчальний процес, звернення до її почуттів, збудження інтересу до теми;

·   рівність учителя й учнів у пошуку нової навчальної інформації;

·   спонукання учнів до постановки питань;

·   подання інформації не в повному обсязі з метою провокування почуття інформаційного голоду;

·   вилучення офіційного оцінювання діяльності учнів, яке здійснюється в опосередкованій формі під час афішування робіт учнів.

Проектування уроку-майстерні передбачає шість етапів.

1. Індукція (наведення) — створення емоційного настрою, особистого ставлення в кожного учня до предмета обговорення. Індуктором може виступати: слово, образ, фраза, предмет, звук, мелодія, текст, малюнок — те, що може викликати почуття, потік асоціацій, питань.

2. Самоконструкція — індивідуальне створення гіпотези, розв'язку задачі або проблеми, тексту, малюнка, проекту.

3. Соціалізація — усе, що зроблено індивідуально, у парах, групах, має бути винесене на обговорення. Думки всіх із цього приводу вислухані й обговорені.

4. Афішування — вивішування робіт учнів і майстра у вигляді малюнків, текстів, схем, проектів. Усі ходять по аудиторії, читають, ознайомлюються зі змістом афіш.

5. Розрив — внутрішнє усвідомлення учасниками майстерні неповноти або невідповідності свого старого знання новому, внутрішній емоційний конфлікт, виходом з якого є заглиблення в проблему, пошук відповідей.

6. Рефлексія — вираження почуттів, що виникали в учнів у ході «майстерні».Кожен з етапів у процесі підготовки вчителя до уроку-майстерні повинен бути деталізований конкретними завданнями, підказками, джерелами інформації.

Тривалість майстерні — 2-3 уроки. Доцільність проведення — початок розділу. Основне призначення уроку-майстерні — викликати настрій, позитивні відчуття.